Недостатньо лише інвалідності матері: апеляційний суд пояснив умови звільнення військовослужбовця зі служби

Восьмий апеляційний адмінсуд переглянув справу за позовом військовослужбовця, який просив визнати протиправною відмову у його звільненні з військової служби у зв'язку з необхідністю догляду за матір'ю з інвалідністю II групи.

Восьмий апеляційний адміністративний суд розглянув справу за позовом військовослужбовця, який оскаржив відмову командування військової частини у його звільненні з військової служби через необхідність здійснення постійного догляду за матір’ю з інвалідністю II групи.

Суд дійшов висновку, що для звільнення за такою підставою недостатньо підтвердити інвалідність особи, яка потребує догляду. Військовослужбовець також повинен довести відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати такий догляд, або підтвердити, що такі родичі самі потребують постійного догляду відповідно до висновку медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії.

Суть справи

Військовослужбовець, який проходив службу за призовом під час мобілізації, звернувся до командира військової частини з рапортом про звільнення на підставі підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу». Підставою для звільнення він зазначив необхідність здійснення постійного догляду за матір'ю, якій встановлено II групу інвалідності.

До рапорту було додано значний пакет документів. Серед них — документи, що підтверджують родинні зв'язки, встановлення матері II групи інвалідності, висновки лікарсько-консультативної комісії про потребу матері у постійній сторонній допомозі та догляді, рекомендацію щодо надання соціальних послуг із догляду вдома, акт обстеження матеріально-побутових умов, документи про склад сім'ї, а також документи щодо інших родичів матері.

Позивач зазначав, що крім нього інших осіб, які могли б здійснювати догляд за матір'ю, фактично немає. На підтвердження цього він подав документи, які свідчили про наявність у сестри, братів матері та його сестри інвалідності, а також висновки лікарсько-консультативних комісій про те, що окремі з них за станом здоров'я не можуть здійснювати догляд за іншими особами.

Після розгляду рапорту юридична служба військової частини дійшла висновку, що подані документи не підтверджують наявності всіх передбачених законом підстав для звільнення. Зокрема, було зазначено, що у матері військовослужбовця є інші родичі першого та другого ступеня споріднення, а надані документи не підтверджують, що вони самі потребують постійного догляду за висновками МСЕК або ЛКК. Також військовослужбовцю запропонували подати відповідні медичні документи щодо таких родичів та акт обстеження сімейного стану, затверджений територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

Рапорт залишили без реалізації, після чого військовослужбовець звернувся до адміністративного суду. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, а це рішення було оскаржене в апеляційному порядку.

Позиція та висновки суду

Апеляційний суд зазначив, що порядок звільнення військовослужбовців під час дії воєнного стану визначається Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу». Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 цього Закону військовослужбовець, призваний під час мобілізації, може бути звільнений через сімейні обставини або інші поважні причини.

Однією з таких підстав є необхідність здійснення постійного догляду за одним із батьків або батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення або якщо такі родичі самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії, лікарсько-консультативної комісії чи рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Колегія суддів наголосила, що системний аналіз наведених норм свідчить про наявність трьох обов'язкових умов для звільнення військовослужбовця з цієї підстави: необхідність здійснення постійного догляду за одним із батьків, наявність у такої особи I або II групи інвалідності та відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд, або підтвердження того, що вони самі потребують постійного догляду відповідно до висновків МСЕК чи ЛКК.

Суд встановив, що військовослужбовець подав до командування рапорт про звільнення разом із документами, які підтверджували встановлення матері II групи інвалідності, висновки лікарсько-консультативної комісії про потребу матері у постійній сторонній допомозі та догляді, рекомендації щодо надання соціальної послуги з догляду вдома, а також документи щодо інших членів сім'ї.

Разом із тим апеляційний суд звернув увагу, що правове значення для вирішення спору мають не лише документи про стан здоров'я матері, а й підтвердження того, що інші родичі не можуть вважатися особами, здатними здійснювати такий догляд у розумінні статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».

Аналізуючи Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затверджене постановою Кабінету Міністрів України №1317, суд зазначив, що законодавство чітко розмежовує встановлення групи інвалідності та визначення потреби особи у постійному сторонньому догляді.

Колегія суддів підкреслила, що встановлення II групи інвалідності саме по собі не означає виникнення потреби у постійному сторонньому догляді. На відміну від I групи інвалідності, для якої законодавством передбачено можливість встановлення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі, підставою для встановлення II групи є стійкі функціональні порушення при збереженій здатності особи до самообслуговування, які не спричиняють потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

Суд також зазначив, що поняття «сторонній догляд» і «постійний догляд» не є тотожними. Сторонній догляд характеризує особу, яка його здійснює, тоді як постійний догляд означає безперервний догляд за особою, яка не здатна до самообслуговування.

Оцінюючи подані позивачем докази, апеляційний суд встановив, що у матері військовослужбовця є інші члени сім'ї першого та другого ступеня споріднення — дочка, брати та сестра.

Надані висновки лікарсько-консультативних комісій підтверджують, що окремі з цих родичів за станом здоров'я не можуть здійснювати догляд за іншими особами. Крім того, документи підтверджують встановлення їм відповідних груп інвалідності.

Однак, як наголосила колегія суддів, ці документи не містять відомостей про те, що зазначені родичі самі потребують постійного догляду. Наявність інвалідності або висновку про неможливість здійснювати догляд за іншими особами не є тотожною встановленню потреби особи у постійному догляді.

Суд дійшов висновку у справі № 380/24745/24, що закон пов'язує право військовослужбовця на звільнення не з фактом інвалідності інших родичів чи їх нездатністю доглядати за іншими особами, а саме з наявністю підтвердженої у встановленому порядку потреби цих осіб у постійному догляді.

Оскільки позивач не надав належних і достатніх доказів того, що інші члени сім'ї першого або другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду, а також не довів відсутності таких родичів, суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для його звільнення з військової служби.

За таких обставин Восьмий апеляційний адміністративний суд визнав, що командування військової частини діяло відповідно до вимог законодавства, а рішення суду першої інстанції ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції — без змін.

Студент має право на відстрочку навіть якщо навчається за кордоном: апеляційний суд визнав обмеження Кабміну проблемними

Колегія суддів фактично визнала, що щодо студентів іноземних університетів існує правова прогалина, оскільки закон не розділяє студентів українських і закордонних ЗВО, але чинний порядок не передбачає альтернативного механізму підтвердження їхнього навчання.

Шостий апеляційний адміністративний суд частково задовольнив апеляційну скаргу у справі № 320/42222/24 щодо оскарження постанови Кабінету Міністрів № 560 про порядок оформлення відстрочки від мобілізації. Хоча суд залишив чинними вимоги щодо довідки з ЄДЕБО та відмовив у скасуванні постанови, він зробив важливий процесуальний висновок: особа не зобов’язана спочатку звертатися до територіального центру комплектування та отримувати відмову, щоб оскаржити нормативно-правовий акт.

Суть спору

Студент магістерської програми польського університету оскаржив положення постанови Кабміну №560, якими для оформлення відстрочки передбачено подання довідки про здобувача освіти, сформованої в Єдиній державній електронній базі з питань освіти (ЄДЕБО). На його думку, така вимога фактично позбавляє студентів іноземних закладів вищої освіти можливості реалізувати право на відстрочку, адже іноземні університети не мають доступу до ЄДЕБО.

«Доводи позивача та підстави позову, а також досліджені судом обставини справи, фактично стосуються проблеми неврегульованості статусу студентів іноземних ВНЗ, яким відповідач не передбачив механізм верифікації для іноземних ВНЗ, що не є дискримінацією за своїм визначенням та суттю, а, на переконання колегії суддів, має місце правова прогалина. Проте, з іншого боку, вирішенням цієї прогалини, має бути внесення змін до Постанови, що є компетенцію Кабінету Міністрів України, а не скасування чинного та дієвого інструменту для українських студентів. Повністю скасовуючи оскаржувану норму, яка врегульовує правовідносини для студентів ВНЗ в Україні, суд виходить за межі своїх повноважень, адже замість захисту прав позивача, фактично порушуються права та законні очікування інших осіб, які користуються цим механізмом», – зазначив суд.

Рух справи

Київський окружний адміністративний суд зазначив, що позивач: не довів, що є військовозобов’язаним, не звертався до ТЦК із заявою про оформлення відстрочки, не отримував відмови. На думку суду першої інстанції, без цього його права ще не були порушені.

Апеляційний суд не погодився саме з цими висновками. Колегія суддів наголосила, що частина друга статті 264 КАС України дозволяє оскаржувати нормативно-правові акти не лише особам, щодо яких їх уже застосували, а й тим, щодо кого вони будуть застосовуватися. Тому особа не повинна спочатку отримувати формальну відмову ТЦК лише для того, щоб отримати право звернутися до адміністративного суду.

Суд також зазначив, що позивач не зобов’язаний окремо доводити сам факт перебування на військовому обліку, якщо він є суб’єктом правовідносин, на яких поширюється дія спірної постанови.

Позивач, ініціюючи спір, вважав, що оскаржуване положення перешкоджає йому оформити відстрочку, оскільки для цього він повинен подати Комісії довідку з ЄДЕБО, яку може сформувати виключно український заклад освіти, тоді як іноземний заклад освіти не має технічної можливості це зробити. У зв’язку із цим позивач, який навчається в іноземному ЗВО, фактично не може отримати таку довідку, а отже і оформити відстрочку. Тому колегія суддів дійшла висновку, що позивач не зобов’язаний доводити факт звернення за відстрочкою та отримання відмови.

Чому суд усе ж відмовив у позові

Попри зміну мотивувальної частини рішення, апеляційний суд погодився з кінцевим висновком про відмову в задоволенні позову. Суд зазначив, що: Кабмін діяв у межах своїх повноважень, вимога про довідку з ЄДЕБО є чинним механізмом підтвердження права на відстрочку, її скасування вплинуло б на права інших студентів, які навчаються в українських закладах освіти.

Колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно вирішив спір по суті. Водночас наявні підстави для зміни мотивувальної частини рішення, зокрема в частині обґрунтування відмови у задоволенні позовних вимог. Суд апеляційної інстанції виключив із мотивувальної частини висновки про відсутність у матеріалах справи доказів, що підтверджують статус позивача як військовозобов’язаного або резервіста, а також про відсутність доказів звернення за відстрочкою та отримання відмови.

Колегія суддів також зазначила, що відповідно до частини другої статті 264 КАС України право на оскарження нормативно-правового акта мають не лише особи, щодо яких він уже застосований, а й ті, які є суб’єктами правовідносин, у яких цей акт підлягає застосуванню.

Попри те, що постанова Кабміну №560 залишилася чинною, рішення апеляційного суду має важливе практичне значення. Суд сформулював низку принципових правових позицій щодо застосування норм законодавства про мобілізацію та відстрочку від призову.

Зокрема, право на відстрочку відповідно до пункту 1 частини 3 статті 23 Закону України мають здобувачі освіти, які навчаються за денною або дуальною формою та здобувають вищий рівень освіти. Це рішення є одним із перших судових актів, у якому прямо окреслено проблематику реалізації права на відстрочку для студентів іноземних закладів вищої освіти в умовах мобілізації.

Рішення може стати орієнтиром для подальшого формування судової практики, а також потенційно вплинути на законодавче та підзаконне врегулювання відповідного питання або стимулювати подання нових позовів.

Суд підкреслив, що Кабінет Міністрів України не наділений повноваженнями встановлювати додаткові умови, які фактично звужують обсяг прав, визначених законом.

ТЦК не може ігнорувати Закон про військовий обов’язок: Верховний Суд пояснив, коли статус «знятий» насправді означає «виключений» з обліку

Помилки у старих військових квитках стали проблемою в цифрову епоху: після внесення даних до реєстру «Оберіг» багато виключених з обліку українців несподівано отримали статус військовозобов'язаних.

Запровадження Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов’язаних та резервістів (АІКС «Оберіг») та застосунку Резерв+ підсвітило проблему невідповідності паперових військово-облікових документів  електронним даним. І одне із важливих питань розгортається навколо правових наслідків дій ТЦК та СП (раніше - військкоматів), вчинених на початку 2000-х років. У справі № 320/29761/25 висвітлена проблема тисячі громадян, які опинилися у пастці статусу «військовозобов’язаний», хоча вважали себе виключеними з обліку.

Верховний Суд керувався статтями 19 та 65 Конституції України, та проаналізував статтю 37 Закону № 2232-XII у різних редакціях:

· ч. 5 ст. 37 - регулює зняття з обліку (призовників, військовозобов’язаних, резервістів).

· ч. 6 ст. 37 - визначає підстави для виключення (смерть, припинення громадянства, непридатність).

ВС підкреслив, що правова визначеність вимагає, аби формулювання в військово обліковому документі відповідало правовій підставі його внесення.

Дане рішення демонструє законодавчо визначену суть адміністративного судочинства - перевірку не лише форми, а й змісту дій влади. Це важливий крок до відновлення довіри до державних реєстрів через забезпечення їхньої відповідності реальному правовому статусу людини. Помилки чи неточності в актах ТЦК не повинні тягнути за собою негативні наслідки для громадян.